Про русский язык

Интересно, что регулярно приходят упрекать меня в русскоязычности почему-то люди, не говорящие по-украински и даже не жившие никогда в Украине. Я им нарушаю стереотип украинского патриота, но вот попробую объяснить.

Моя рідна мова — руська. Це мова моїх батьків, дідів та бабусь, хоча де хто з них народився в України. Сам я народився в Баку, де і мешкав, поки Радянській Союз не створів з мого міста гарячу точку.
Після першого уроку української після переїзду я запитав у вчительки, як мені наздогнати клас, на що вона сказала — та ніяк, я взагалі не можу вас атестувати. Тому я не маю відповідної оцінки в атестаті.
Навчання на залізничника в Дніпрі теж не дуже допомогло — перша хоч яка технічна документація для залізниці української з’явилася тільки в 1996 році, коли я вже став інженером. Навіть не знаю, коли були видані перші підручники.
Іронія долі полягає у тому, що одразу після того, як я став гендиректором «Яндекс.України», я став відомим апологетом України — як в компанії, так і в Рунеті взагалі.
До речі, я чимало для цього зробив — наполягаючи на перекладі сервісів, окремої рекламної політики, і повторюючи «Якщо ви щось не зробили для України, то я приїду і ви пожалкуєте». Досі пишаюся прес-конференцією у Львові з запуску Яндекс.Пробок, яку я цілком провів українською. Тобто, як бачите, розмовляти можу, писати теж, хоча відсутність шкільної освіти змушує цей текст перевіряти спелчекером. Но я продовжу писати руською.

Потому что я не собираюсь оставлять свой родной язык врагу. Я на этом языке пел колыбельные детям, писал сложные аналитические статьи и признавался в любви. Это мой язык, чтобы про это не думали толпы дегуманизированных орков и ряд неадекватных сограждан.
И забывать один из трех языков, которыми свободно владею, я тоже не собираюсь. С моей точки зрения, желание чего-то не знать по любым причинам низводит человека с позиции Homo Sapiens до положения облысевшей обезьяны.
Dixi.